Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.
Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.
Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.
Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову.
Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе.
Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі...
Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити... на землі?
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство.
Де воля спить, її ще й приколишуть.
Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
Самотнім добре – жодної розлуки.
Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі!
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Немає коментарів:
Дописати коментар